На початку ХІХ століття спалахи смертельних хвороб були звичним явищем у Нью-Йорку. Віспа, жовта лихоманка, кір і малярія постійно вражали жителів. Вихід міста до Атлантики сприяв поширенню недуг. Моряки й торговці привозили все нові й нові штами інфекцій. Докладніше про найпоширеніші та найбільш смертоносні з них читайте далі на i-queens.
Частина повсякденності
Медики Нью-Йорка навіть на початку ХІХ століття були неспроможні ефективно боротися зі спалахами інфекцій. Тогочасні методи лікування хвороб завдавали пацієнтам хіба що ще більше шкоди, а не сприяли одужанню. Міська влада не бажала брати на себе відповідальність за пошук методів стримування або викорінення хвороб. Ситуацію ускладнювала антисанітарія.
Епідемії стали частиною повсякденного життя. Той факт, що хвороби поширювалися швидше в бідних районах Нью-Йорка, сприяв різкій реакції міських лідерів. На їхню думку, це доводило моральну розбещеність тамтешніх мешканців. Бідних людей часто звинувачували у власних бідах, через що не надавали належну допомогу. Один із найбідніших районів – мангеттенський Нижній Іст-Сайд – став справжнім розсадником хвороб.
Екзотична жовтяниця
У 1790-х роках у Нью-Йорку зафіксували перші спалахи жовтої лихоманки. У 1793 році був створений перший Департамент охорони здоров’я Нью-Йорка. Кораблі, які припливали до гавані Нью-Йорка з Філадельфії, були відправлені на карантин, однак це не надто допомогло.
Збудник жовтої лихоманки тоді ще був невідомий. Багато хто думав, що хвороба поширюється через споживання або вдихання парів гнилої їжі чи кави. Інші вважали, що недугу завезли з островів Карибського моря. Справжні масштаби жовтої лихоманки приховувалися пресою через побоювання, що люди залишать у паніці місто.
Жителі Нью-Йорка помилково вважали, що хвороба не є заразною, і до 1798 року вона забрала життя тисяч людей. Основним способом боротьби з епідемією було карантинування заражених суден. Більше новостворений Департамент охорони здоров’я для запобігання поширенню хвороби не зробив майже нічого.
Жовта лихоманка (гарячка) проявляється жовтяницею (через яку хвороба й отримала свою назву) та кровотечами. Вірус жовтої лихоманки поширюється серед людей через укуси інфікованих комарів. Комарі інфікуються цим вірусом, коли живляться кров’ю інфікованих мавп у тропічних вологих лісах. Люди, інфіковані вірусом, зі свого боку також можуть інфікувати комарів протягом 5 діб від появи симптомів. Зараження відбувається не лише внаслідок зустрічі з інфікованими комахами в лісовій місцевості, а й у містах. Комарі розповсюджують вірус від однієї людини до іншої, однак хвороба не передається від людини до людини безпосередньо.
Цікаво, що в англійських колоніях Америки та Африки жовту гарячку часто називали «Жовтим Джеком». Замість британського прапора «Юніон Джек» на кораблі вивішували жовтий карантинний прапор. Про наявність на кораблі хворого капітан мав сповістити біля входу до порту.
Підступна холера
У 1832 році Департамент охорони здоров’я активізувався через спалах холери. Хвороба потрапила до Нью-Йорка через торговців, які прямували з Індії до Канади. Лише за два місяці від холери померло понад 3500 жителів Нью-Йорка. Кораблі знову були поміщені на карантин, а вулиці постраждалих від хвороби районів міські працівники ретельно очистили. Для надання допомоги хворим відкрили кілька лікарень. Особливо багато випадків зараження фіксували в Нижньому Мангеттені.
Холера завжди спричиняла особливе занепокоєння, адже могла вбити людину менш ніж за добу. Її підступність полягає в тому, що недуга не має специфічних симптомів і спочатку може взагалі не проявлятися. Холера спричиняє настільки сильну діарею та блювоту, що можлива смерть від зневоднення, якщо її не лікувати.
Інфекція знову вразила місто в 1849-му й не зникала аж до 1854 року. Перенаселеність та антисанітарія в пансіонатах і багатоквартирних будинках Нижнього Іст-Сайду сприяли поширенню хвороби. Мешканці не мали доступу до чистої проточної води. У 1854 році англійський лікар Джон Сноу виявив, що холера передається через воду, у яку потрапляють відходи заражених людей. Спричиняють її холерні вібріони. Недуга передається фекально-оральним способом. Через рот вібріони потрапляють у шлунок, де частина їх гине в кислому середовищі, а інша частина потрапляє в тонку кишку.
У 1842 році було завершено будівництво Кротонського акведуку – великої та складної системи розподілу води Нью-Йорка. Ще через 5 років у місті заборонили тримати свиней. Це, а також належне управління Metropolitan Board of Health сприяло зменшенню кількості спалахів холери. Metropolitan Board of Health – це перша рада з охорони здоров’я в Нью-Йорку, що була створена в 1866 році. Вона також є першим муніципальним органом охорони здоров’я у США.
Цікаво, що випадки зараження холерою фіксували ще в індійських санскритах IX–VII століттях до н. е. Один із перших описів самої хвороби історики датують періодом походів Александра Македонського, воїни якого, імовірно, страждали від холери. Стародавні людські культури в Індії, які мешкали поблизу річок, мабуть, і стали причиною переходу цієї інфекції у форму з клінічними проявами.
За умови своєчасно розпочатого лікування нетяжка холера завершується повним одужанням. А от за відсутності ефективної терапії через 2-3 дні після зараження розвивається кома, після чого настає смерть. Ускладнює перебіг хвороби розвиток серцево-судинної та гострої ниркової недостатності.
Ще одна кишкова інфекція
У 1883 році жінка, на ім’я Мері Маллон, емігрувала до США. У 1906 році вона влаштувалася працювати кухаркою в домі заможної родини на острові Лонг-Айленд. Невдовзі в 11 членів родини виявили черевний тиф. Сім’я попросила санітарного інженера Джорджа Сопера з’ясувати причини хвороби. Сопер ідентифікував Маллон як першого безсимптомного носія черевного тифу.
Кухарка заражала всіх, кого обслуговувала, оскільки не мила руки перед тим, як брати їжу. Сопер також дослідив, що 7 із 8 попередніх домогосподарств, де працювала Маллон, також страждали від тифу. Департамент охорони здоров’я Нью-Йорка помістив жінку на карантин аж на 3 роки (1907–1910). Новий комісар охорони здоров’я Ернст Ледерле звільнив Мері в 1910 році з умовою, що вона більше ніколи не працюватиме на кухні. Утім, Маллон порушила обіцянку. У 1915 році після спалаху тифу її виявили в пологовому будинку на Мангеттені. Там вона куховарила під псевдонімом Мері Браун. Через це жінку помістили до кінця життя за ґрати на острів Норт-Бротер-Айленд, що в місті Нью-Йорку.
Тож, як можна зрозуміти, черевний тиф розповсюджується через забруднені харчі, воду, руки, посуд, білизну, дверні ручки. Певну роль відіграють мухи й таргани, які переносять збудники на кінчиках лапок. Після потрапляння в організм бактерії Salmonella Typhi починають розмножуватися та проникають в кров. Серед симптомів недуги – тривала лихоманка, втомлюваність, головний біль, нудота, біль у животі та закреп чи діарея. У деяких пацієнтів також з’являються висипання. Збудника черевного тифу виявив у 1880 році німецький бактеріолог і гістолог Карл Йозеф Еберт.