Служба екстреної медичної допомоги бере свій початок із часів Стародавньої Греції. А от у США перша така муніципальна служба з’явилася в 1869 році – у Нью-Йорку. Докладніше про її розвиток у місті та Квінзі зокрема читайте далі на i-queens.
Піонер у країні
У 1869 році в Bellevue Hospital, найстарішій державній лікарні Штатів, відкрили першу службу швидкої допомоги в Нью-Йорку та країні загалом. Вдалося це завдяки лікарю Едварду Далтону, який розробив ефективну систему вивезення поранених солдатів із поля бою під час Громадянської війни. Вагони для транспортування були далеко неідеальними: поранені отримували в них додаткові травми. Тому, лікар додав систему підвіски для пом’якшення їзди, дах для укриття та червоний хрест для ідентифікації.
У санітарних машинах, запряжених кіньми, працювали водій та інтерн. Під сидінням водія завжди зберігалися фляга коньяку, два джгути, бинти, спонжі, матеріал для шин для фіксації травмованих кінцівок, шматки старих ковдр, смужки з пряжками та персульфат заліза. Портативного обладнання для кисню, аспірації чи іммобілізації не було. Більшість пацієнтів отримували лікування прямо на місці та продовжували одужувати у власних домівках. Тих, хто потребував транспортування до лікарні, переміщували на ношах – шкіряних підкладках, натягнутих між двома палицями.
За перший рік роботи служби швидкої допомоги медики прийняли 1400 дзвінків. Тоді пацієнтів обслуговували дві машини «швидкої». Наступного року було додано ще 5 машин. Упродовж подальших десятиліть служба швидкої допомоги стрімко розвивалася. Кожна лікарня Нью-Йорка мала власну службу, укомплектовану водієм і лікарем, а диспетчерські обов’язки виконувала поліція.
Перша жінка-хірург «швидкої»
Консолідація Нью-Йорка 1898 року призвела до масштабних змін у роботі більшості муніципальних служб. Саме тоді Квінз став одним із п’яти боро міста. Координувати роботу служб швидкої допомоги продовжувала поліція, а укомплектовували машини «швидкої» безпосередньо лікарні та Департамент громадських благодійних організацій (пізніше – Департамент громадського добробуту).
Цікаво, що впродовж перших 30 років історії швидкої допомоги Нью-Йорка всі хірурги були чоловіками. Нерідко від них вимагалося розбороняти п’яниць у барах. Утім, у 1903 році Емілі Даннінґ кинула виклик патріархальній системі, ставши першою жінкою-хірургом швидкої допомоги.
Технологічні оновлення
У 1908 році в Нью-Йорку з’явилися моторизовані машини швидкої допомоги. Остання кінна санітарна машина проїхала дорогами міста в 1922-му. У 1929 році був створений Департамент лікарень Нью-Йорка, що об’єднав лікарняну систему міста. Тоді загалом налічувалося 45 машин швидкої допомоги. До кінця 1930-х років усі машини «швидкої» у Нью-Йорку були сконструйовані на шасі вантажівок. За експлуатацію й технічне обслуговування транспортних засобів відповідали водії. Кожна лікарня встановлювала власні правила щодо служби швидкої допомоги.
У грудні 1941 року США вступили в Другу світову війну. Воювало на Західному фронті Європи чимало американських лікарів і медсестер. Це зумовило нестачу кваліфікованих працівників у каретах швидкої допомоги. До роботи довелося залучати помічників медсестер і санітарів – часто проти їхньої волі.
Після війни військові лікарі повернулися в службу швидкої допомоги, однак виїжджали лише на акушерські завдання та, якщо потрібна була ампутація на місці. Інші ж виклики обслуговували лікарі швидкої допомоги, які пройшли спеціальне навчання з надання першої допомоги. Машини «швидкої» з радіообладнанням з’явилися в 1952 році.
У 1968 році Департамент поліції Нью-Йорка та міська служба швидкої допомоги приєдналися до системи «911». Через рік служба вже налічувала 109 машин. У 1972 році керівництво викликами та відправленням машин перейняв на себе незалежний центр зв’язку швидкої допомоги (NYC*EMS). Окрема спільна радіочастота існувала для Мангеттена та Бронкса, окрема – для Брукліна та Квінза, ще окрема – для Стейтен-Айленда.
У середині 1970-х років центр зв’язку швидкої допомоги переїхав у нову штаб-квартиру – з Мангеттена до Квінза, зокрема в район Маспет. Завдяки комп’ютеризації відбулися радикальні зміни в комунікаціях. Диспетчерську систему інтегрували в структуру «911». Автомобілі старого зразка, що використовувалися з 1960-х років, були замінені на модульні машини. У них з’явилися різні зручності, як-от кисневий концентратор.
Підвищення кваліфікації персоналу
У 1970 році країна встановила нові федеральні правила, що передбачили національну кваліфікацію техніка екстреної медичної допомоги як мінімальну вимогу до роботи у «швидкій». Тоді ж почалося негайне навчання техніків у Нью-Йорку. Згодом воно розширилося до перехресного навчання операторів автотранспортних засобів і техніків швидкої допомоги. Працівників служби почали називати «санітарами швидкої допомоги». Приблизно тоді ж Нью-Йорк розпочав готувати парамедиків. Згодом був створений Медичний консультативний комітет Нью-Йорка, що створив протоколи з ліками та методами лікування для парамедиків.
Для полегшення зв’язку з диспетчерами та наглядачами бригадам швидкої допомоги видавали портативні рації. Періодично проводилися тренінги, під час яких санітарів навчали правил поведінки під час інцидентів із масовими жертвами, наприклад в аеропорту. У 1980 році центр NYC*EMS заснував однотижневий курс операторів автомобілів екстреної допомоги.
У 1985 році EMS Academy, яка 7 років працювала при Queens General Hospital, переїхала у власне приміщення в історичному форті Fort Totten. Тут готували парамедиків, підвищували їх кваліфікацію, навчали правил експлуатації автомобіля екстреної допомоги, розповідали про небезпечні для здоров’я речовини тощо. У 1995 році інструктори швидкої допомоги взялися розповідати пожежникам та офіцерам правила використання дефібрилятора. Це прилад, призначений для відновлення серцевої діяльності шляхом впливу електричного імпульсу.
У середині 1990-х років медичні працівники та парамедики «швидкої» Нью-Йорка відповідали на понад 4000 викликів на день. Протягом наступного десятиліття деякі з них пройшли додаткову підготовку як медики-рятувальники та навчилися працювати з небезпечними матеріалами. Після терактів 11 вересня 2001 року Бюро екстреної медичної допомоги отримало додаткове обладнання для подолання наслідків зброї масового знищення. До слова, через напад авіалайнерів ісламістської організації «Аль-Каїда» загинуло 2996 осіб, а більш ніж удвічі зазнали поранень.
У 2018 році парамедики Бюро екстреної медичної допомоги відповідали в середньому на 5100 викликів щодня. Під час пандемії COVID-19 кількість дзвінків подекуди перевищувала 7000 на добу. Спеціалісти відгукнулися на десятки мільйонів прохань про допомогу та врятували незліченну кількість людей, іноді – ціною власного життя. Наприклад, під час пандемії COVID-19 і атаки 11 вересня персонал «швидкої» зазнав жахливих втрат, обслуговуючи хворих і поранених. У 2022 році загинув 147-й працівник служби швидкої допомоги Нью-Йорка.